Виховання і потреба в емоційному контакті
У людини як істоти суспільної мається своєрідна форма орієнтування -
спрямованість на психічний вигляд іншої людини. Потреба «орієнтирів» в
емоційному настрої інших людей і називається потребою в емоційному контакті.
Причому мова йде про існування двостороннього контакту, у якому людина
почуває, що сама є предметом зацікавленості, що інші співзвучні з її власними
почуттями. У такому співзвучному емоційному контакті і перебуває кожна здорова
людина незалежно від віку, ціннісних орієнтацій. Може трапитися так, що мета
виховання дитини виявляється «уставленою» саме на доказ потреб емоційного
контакту. Дитина стає центром потреби, єдиним об'єктом її задоволення.
Прикладів тут безліч. Це і батьки, що по тим чи іншим причинам «прислуговують»
дитині, самотні матері, бабусі, які присвятили увесь свій час онукам.
Найчастіше при такому вихованні виникають великі проблеми. Батьки несвідомо
ведуть боротьбу за збереження об'єкта своєї потреби, перешкоджаючи виходу
емоцій і прихильностей дитини за межі сімейного кола.
Емоції дітей – безпосередні та спонтанні. У дитини забрали
іграшку – вона голосно плаче, віддали – знову сміється, наче нічого
не трапилось. Діти, особливо маленькі, не ховають та не стримують своїх
переживань. Тому вся їхня активність забарвлена емоційними проявами. Дорослі
допомагають дитині впоратися із сильними переживаннями. Наприклад, якщо дитина
перезбуджена чи дуже втомлена, батьки створюють умови для відпочинку. Якщо дуже
засмучена, – підбадьорюють. Дитина потребує любові дорослого, і її почуття
залежать від наявності цієї любові. Буває, маленька дитина щось намалювала чи
зробила власноруч і несе поробку тату чи мамі. Батьки її хвалять, і
дитина – щаслива.
Отже, опіка і любов дорослих є умовою позитивного емоційного розвитку
дитини, її емоційного благополуччя. Емоції тісно пов’язані з поведінкою дітей.
Буває, кажуть: “Боже, ця дитина така вередлива!”. А що таке вередування?
Часто це просто втома або сильні переживання через стресові ситуації у сім’ї.
Тому важливо усвідомлювати, які потреби (чи потреба) стоять за тією чи
іншою поведінкою дітей. Можливо, дитина досхочу награлася, втомилася і
зголодніла, та її потрібно нагодувати. Або ж вона потребує відпочинку чи сумує
за мамою в дитсадку, і їй потрібна увага. Уявлення дитини про себе, ставлення
до себе, формування “Я”-образу залежать від дорослих, і, насамперед, від
батьків.
На основі цього формується самооцінка дитини. Тобто, як дорослі
реагуватимуть на прояв емоцій та переживань дітей, так дитина сприйматиме себе.
І це впливатиме на її розвиток – емоційний, інтелектуальний, фізичний. Якщо
дитина гнівається, не варто одразу казати: “Ай-яй-яй, як погано ти робиш!”.
Варто запитати: “Що трапилося?”. Або ж заспокоїти, залежно від ситуації.
Дитина розкаже (нехай голосно!), відреагує злістю (або розпаччю, образою),
заспокоїться і гратиметься далі.
Отже, не варто блокувати свої переживання. Потрібно конструктивно їх
проявляти, жити з ними в злагоді. І тоді емоції та почуття допоможуть нам
творчо пристосуватись до світу, пізнати себе та інших, навчитись долати
труднощі і, зрештою, бути самим собою.